Що мені покласти у валізу?

Під час німецької окупації Миколаєва у 1941-1944 роках її бабуся і мати переховувалися у підвалі  рідного будинку. Вона ніколи б не подумала, що через вісімдесят років їй доведеться розділити їхню долю. Як пережила перші місяці від початку російської загарбницької війни проти України та чому після кількох тижнів перебування за кордоном хоче повернутися до рідного міста Миколаєва на українському узбережжі Чорного моря - про це розповіла 10 вересня 2022 року Ангеліна Шардт, президент Асоціації німців України.

Яким було Ваше життя до війни?

До війни я вела дуже активне життя, практично присвятивши останні 25 років німецькій меншині в Україні. Я багато працювала з художниками і була 17 років організатором та керівником проєкту «Зустріч поколінь» для художників етнічних німців України, провела 74 освітньо-реабілітаційних заходів для етнічних німців старшого покоління. Усі ці роки займаюся соціальною роботою для етнічних німців України. Особливо в останні кілька років наші проєкти з художниками набули всеукраїнського резонансу. Я проводила воркшопи для поетів, письменників та майстрів декоративно-ужиткового мистецтва, а також з 2004 року проводжу семінари з менеджменту у соціальній сфері для неприбуткових організацій за програмою «BIZ-Ukraine», керую проєктом «Школа третього віку» в німецьких громадських організаціях. Я організувала багато виставок в Україні, а також у Німеччині, Литві, брала участь у конференціях.

Незадовго до початку війни Ви ще були у доньки в Туреччині, чому Ви не залишилися там?

Після того, як я у січні закінчила звіти по роботі нашого центру німецької культури в Миколаєві, я полетіла до своєї доньки Ірини в Туреччину. 20 лютого я повернулася в Україну. Донька благала мене не летіти, але тоді я не могла собі уявити, що станеться через чотири дні. Мені наступного року виповниться 70 років, тож я виросла у післявоєнний час, згодом пережила «відлигу» та 1980-1990-ті роки. За весь цей час було багато складних періодів, таких як Холодна війна. І все ж, ще 20 лютого я не могла собі навіть уявити, що буде війна з Росією.

Як Ви пережили 24 лютого 2022 року?

Навколо Миколаєва є різні військові полігони, наприклад у селі, яке колись було німецьким поселенням і називалося Ландау. Тож якщо десь лунали постріли чи невеликі вибухи, то були навчання. Також за 300 метрів від мого будинку знаходиться лікарня. Тож я теж звикла до сирен швидкої допомоги. Тому мене не здивував такий фоновий шум вранці 24 лютого. На дев'яту годину я була записана до перукаря і вже збиралася виходити, коли пролунав телефонний дзвінок. Дзвонить колега з Кропивницького і каже: Ангеліна, війна. Почути це слово «війна», і не в якомусь історичному чи мистецькому контексті - це був шок! І раптом я почула вибухи недалеко від свого будинку, тому що я живу в центрі.

Фото: Будинку, в якому мешкає Ангеліна Шардт у центрі Миколаєва, вже понад 110 років. Під час Другої світової війни підвал слугував її родині укриттям.

До кінця квітня Ви перебували в Миколаєві. Як Ви провели ці тижні, коли часто доводилося сидіти в підвалі свого рідного будинку?

Будинок, в якому я живу, побудував мій прадід у 1912 році. Це означає, що саме в цьому підвалі з 1941 по 1944 рік, коли Миколаїв був окупований нацистами, сиділи мої мама та бабуся і ховалися від обстрілів. Можете собі уявити, які це відчуття? Все своє життя вони розповідали нам, як вони ховалися в тому підвалі, і раптом ти опиняєшся в такій самій ситуації. Мій підвал, звісно, не є справжнім бомбосховищем. Тож нас там регулярно сиділо четверо. Мій двоюрідний брат, його дружина, сусід і я. Коли в нашу адмінбудівлю влучила ракета, я стояла біля вікна і бачила, як у небі щось проноситься. Не сама ракета, а такий собі хвіст. Одразу після цього зовсім поруч пролунав вибух. Це, звичайно, жахливо.

Фото: З 24 лютого 2022 року знову і знову Ангеліні Шардт доводиться годинами ховатися в підвалі свого будинку.

Коли Ви виїхали з Миколаєва?

Це було наприкінці квітня маленьким автобусом, виїзд з Одеси, який організувала мені донька. Всі переконували мене виїхати з Миколаєва. Насправді, я ще на початку війни зібрала екстрену валізу. Коли я пізніше зазирнула у неї, то виявила, що так упакувати речі могла тільки психічно хвора людина. Тому я сказала: дайте мені спокійно зібрати речі. Але як збиратися в такій ситуації? Як саме? У минулому і зараз я організовую виставки архівних документів моєї родини, експонати декоративно-ужиткового мистецтва, а також виставки робіт художників німецького походження з України. Всі роботи знаходяться у мене вдома, оскільки ми не знайшли для них місця для зберігання. Тож я ходила по дому й запитувала себе: що мені покласти у валізу? Тобто пакуєш речі і не знаєш, повернешся, чи ні. І потрібно перетнути п'ять кордонів: Молдови, Румунії, Болгарії, Угорщини та Туреччини.

Що Ви врешті-решт поклали у свою валізу?

Я запакувала чашку з саксонського фарфору, старовинну підставку для яйця, срібну позолочену ложку з чорною емаллю, яка належала моїй прапрабабусі, книгу мого прапрадіда, та незакінчений килим. Це 5-й килим, який починала вишивати моя мама у 1995 році, а зараз я маю завершити її роботу. Звісно, також одяг, документи та картину мами, яку вона вишила ще у 50-ті роки.

Чи не було у Вас проблем на кордоні?

Перш за все, мені потрібно було дістатися до кордону. Постійно була комендантська година до шостої ранку, поїздка з Миколаєва до Одеси раз за разом переносилась, все було досить хаотично. Коли це нарешті вдалося, я лише випадковим чином змогла наздогнати автобус, який мав відвезти мене та інших до Туреччини, недалеко від Одеси в напрямку молдовського кордону. Водій чекав мене сорок хвилин. Я, мабуть, була бліда, коли приїхала туди. Інші пасажири пізніше розповіли мені, що боялися, що їм доведеться викликати швидку допомогу. Мікроавтобус був вщент заповнений валізами. Решту багажу розклали на колінах. Ми дістались до молдовського кордону. Там нас висадили і кожен повинен був нести свої речі. У мене була одна валіза, рюкзак, комп'ютер і маленька сумка. На митниці сказали: Ми зараз відкриємо валізи і все обшукаємо. Я подумала, що буде шкода залишити тут свої речі. Коли я відкрила валізу, митник запитав: Вам погано? Я, мабуть, виглядала дуже виснаженою і пояснила йому, що я з Миколаєва. Було відомо, що місто було атаковано. Він відкрив валізу і побачив вишиту картину і килим під нею. Він запитав: що це? Я йому все пояснила. Він мовчки закрив валізу. Потім ми поїхали далі, двома автобусами по сім чоловік в кожному. Нам запропонували каву і воду, я так розумію, що це все було включено в ціну. Водії знали добре маршрут. Так я добралася до Туреччини.

Проте в Туреччині Ви не залишилися - як пройшло літо?

Спочатку я залишилася у доньки на 90 днів, а потім поїхала до подруги у Литву. Я була вражена солідарністю литовців. На кожному розі висіли українські прапори або плакати і невеликі таблички з написом «Слава Україні! Героям Слава!». Раніше я бувала там у відрядженнях з соціальними та культурними проєктами. І цього разу мене прийняли дуже тепло і навіть видали посвідку на постійне проживання в Литві. Зараз я знову в Туреччині, але повернуся, щоб в жовтні організувати виставки в різних містах Західної України. Це все будуть фото- та художні виставки і виставки декоративно-ужиткового мистецтва на тему «Німецькі сліди в Україні», а також я сподіваюся провести заплановані проєкти 2022 року.

Чи хотіли б Ви також повернутися до Миколаєва?

Так, я повернуся до Миколаєва у жовтні. Мій будинок досі стоїть, там у цей час живе моя подруга. У мене там моя душа і серце. Хотілося б сказати, що я повернуся назавжди. Але з початком війни впевненості більше немає. Також від повсякденних речей залежить, чи зможу я залишитися в рідному місті. Чи буде, наприклад, газ і вода? Поки Херсон не буде звільнений, ми не матимемо постачання питної води звідти. У нас вода з-під крану солона, на ній не можна готувати. Питну воду зараз привозять з Одеси. ЇЇ можна купити в магазинах. Але люди похилого віку не можуть її нести.

Фото: Німецька родина Ангеліни Шардт походить із заможної родини торговців зерном із колишньої німецької колонії Карлсруе, що за 45 кілометрів на північний захід від Миколаєва.

Що дає Вам сили в цій ситуації?

Я розумію, що багато людей в Україні втомилися. Багато хто втратив будинки і квартири, дехто членів сім'ї, більшість залишилися без грошей. У такій ситуації навряд чи хтось думає про культуру. І все ж, я бажаю, щоб ми могли продовжити нашу роботу щодо культури та історії німців в Україні. Звичайно, наше життя вже не буде таким як раніше, але воно все одно триватиме. Адже життя продовжувалося і для наших предків, які пережили депортацію. Я багато думаю про своїх бабусь. При Сталіні у них забирали чоловіків, як мого дідуся-німця Якоба Шардта в 1937 році. Моя українсько-російська бабуся їздила до нього в Сибір, хоча це було дуже небезпечно і виснажливо. Це було велике кохання. Надія на краще майбутнє завжди надавала їм сили. Мої бабусі завжди залишалися позитивними, незважаючи на війну, голод і втрату близьких. Я вважаю, що у всьому, що відбувається, важливо не втрачати з поля зору добро і надію на мирне майбутнє. І я думаю, що мистецтво може нам у цьому допомогти. Моя мама, наприклад, була музикантом. Після війни вона разом з іншими артистами їздила від села до села і давала концерти робітникам посеред полів. Таким чином, вони принесли трохи світла в темний час. І саме так зараз я хочу продовжувати організовувати свої виставки та інші проєкти. Людина завжди повинна вчитися і розвиватися. І вона повинна вірити в добро. Якщо ми не будемо вірити в добро, то залишимося в нещасті.

На початку жовтня Ангеліна Шардт повернулася до рідного Миколаєва. Протягом тижня вона привезла на захід країни найважливіші картини та роботи декоративно-ужиткового мистецтва, які знаходилися в її будинку. Одразу після цього вона виставила частину робіт у Мукачеві (див. посилання). Далі вона планує провести зустріч для художників.