Промова Федерального канцлера на щорічному прийомі Союзу вигнанців

(Робочий переклад)

Промова на щорічному прийомі Союзу вигнанців 28 березня 2023 року

Федеральний канцлер Олаф Шольц

Шановний д-ре Фабріціус,
шановні члени земляцтв та національних об’єднань,
шановні колеги з парламентів,
Ваші Високоповажності,
пані та панове,

в Європі ми мали надію, що свобода і демократія, а також непорушність кордонів допоможуть нам відчути себе вільною Європою, в якій ми залишили позаду жахливий досвід останньої світової війни і руйнування, які вона принесла, неймовірні наслідки, які вона спричинила через жахливе вбивство євреїв та долю вигнання, і в якій ми зробили свій внесок у створення мирної перспективи. Зрозуміло, щодо євреїв у Європі, ми знаємо, що наша відповідальність за цей злочин буде тривати завжди, і що ми повинні зробити все, щоб нести цю відповідальність і в майбутньому, роблячи все можливе, щоб забезпечити відродження єврейського життя в Німеччині, і роблячи все можливе, щоб протидіяти будь-якому антисемітизму.

Але це також правда: з загарбницькою війною Росії проти України реваншистські, імперіалістичні дії, жахлива війна, знову стали реальністю в Європі. Путін хоче стерти ідентичність України. Він хоче замінити її ідеєю Великої Російської імперії. Для цього він покриває Україну стражданнями і руйнуваннями, а також ставить під загрозу майбутнє своєї власної країни.

При цьому Росія нехтує принципами нашого європейського післявоєнного порядку, насамперед принципом, що кордони не можуть більше пересуватися силою. Зрештою, це був фактичний наслідок і реальний результат політики деескалації 1970-х років, коли ми домовилися в KSZE та OSZE, що таке насильницьке переміщення кордонів більше не матиме місця. Ми досить довго боялися всіх тих, хто гортав підручники історії і шукав, де колись проходили кордони, щоб задовольнити свої військові амбіції і спричинити жахливі руйнування, і ми точно знаємо, до чого це призводить, коли хтось заглядає в атласи минулого, щоб побачити, де кордони вже були проведені.   

Я щойно мав розмову з президентом Кенії – я не хочу залишати це без уваги –, посол якої в Раді Безпеки ООН сказав щось дуже важливе: Чи знаєте ви як, власне, з'явилися кордони в Африці? П'яні колонізатори проводили кордони через ландшафти, через території, через нації, королівства, що б там не існувало, і об'єднували в одній країні людей, які ніколи не чули один про одного, але також роз'єднували людей, які були тісно пов'язані один з одним. Якби ми в Африці, сказав він тоді, зробили висновки з цього зараз і наново пересунули кордони, чим би це закінчилося?

Де це повинно закінчитися? Це питання, яке ми дійсно повинні собі поставити, коли бачимо, що відбувається зараз. Шокує те, що така війна знову відбувається тут, у Європі, у 21 столітті. Адже війна і вигнання залишаються бідами людства. Ви справедливо назвали їх саме так на Вашому щорічному прийомі.  

Ми всі хочемо, щоб ці біди зникли. Ми хочемо, щоб ця війна закінчилася якомога швидше. Але для цього недостатньо закликати до мирних переговорів, як це роблять деякі. Так, мирні переговори повинні бути, це цілком очевидно. Але не можна вести переговори під дулом пістолета, окрім як про власну капітуляцію. Ось чому дуже важливо, щоб ми дуже чітко заявили, що є передумовою миру, а саме, щоб Путін зрозумів: він не досягне своїх цілей. Його імперіалізм не переможе.

Саме тому ми підтримуємо Україну стільки, скільки це необхідно. Саме тому ми постачаємо зброю. Саме тому ми тренуємо українських військових тут, у Німеччині. Йдеться про захист добра від зла і про підтримку тих, хто зазнає нападу. Жахливі фотографії і кінокадри з Бучі та Маріуполя, з Миколаєва та Бахмута глибоко закарбувалися в нашій пам'яті - зображення вбитих мирних жителів, розбомблених будинків і міст, брудних окопів, запеклих боїв між ворожими танками та артилерійськими знаряддями.

Вже добрий рік потяги знову котяться на Захід - але не тому, що кордони відкрилися, як це було після падіння залізної завіси. Це потяги, які перевозять переважно жінок, дітей і літніх людей у безпечне місце від російських бомб, від голоду, нужди і небезпеки для життя і здоров'я.

14 мільйонів українців були вигнані зі своїх домівок або були змушені тікати з початку російської загарбницької війни - близько восьми мільйонів з них до Європейського Союзу. Кожен з них залишає свою батьківщину, свій дім, свою роботу чи школу, своїх друзів, членів своєї родини.

Понад мільйон українців також приїхали до Німеччини. Ми вітаємо їх тут. Це не лише наш обов'язок за міжнародним правом. Цього вимагає людяність. Тому я безмежно вдячний громадянам нашої країни за велику готовність допомогти, за співчуття, за руку допомоги і за те, що вони дбають, щоб  українські біженці тут добре влаштувалися.

Також Ви, д-ре Фабріціус, і Союз вигнанців теж пішли далі - наприклад, надаючи міграційні консультації дорослим іммігрантам на місці в консультаційних центрах або online. Ви організували допомогу біженцям в Україні - ми щойно знову в цьому переконалися. Через земляцтва Ви також ініціювали кампанії зі збору пожертв і допомоги - у тісній співпраці з німецькими меншинами в Україні, Польщі, Словаччині, Угорщині та Румунії.

Криза ще раз показала, наскільки міцними і тісними є зв'язки німецьких меншин у східноєвропейських країнах - вони є справжніми будівельниками мостів. Союз вигнанців також активно допомагав в цьому. За це я кажу Вам від щирого серця: Дуже дякую!

Я глибоко переконаний, що Ваша відданість має також щось спільне з емпатією та зі здатністю ставити себе на місце інших.

Коли в останні місяці Другої світової війни і в роки після 1945 року дванадцять мільйонів поморян, сілезців і східних пруссів були вигнані з Бачки або Чорного моря, труднощі були великими. Розлука і нові починання були болючими. Хоча вони були співвітчизниками, багато хто на Заході вважав новоприбулих чужинцями. В DDR вигнанці навіть зіткнулися з тим, що їхня самоорганізація була заборонена. Навіть спогади про вигнання могли мати місце лише в приватному оточенні. Дехто з вас у цій кімнаті все ще пам'ятають це. Дехто знає про це з розповідей своїх батьків чи дідусів і бабусь.

Тим зворушливіше відчувати, що спадщина вигнанців і їхній досвід втечі та нових починань продовжують формувати нашу країну і сьогодні. Чоловіки і жінки, які були змушені покинути свою батьківщину після Другої світової війни, їхні діти та онуки не лише допомагали розбудовувати нашу країну. З досвіду необхідності починати все з нуля вони розвинули емпатію, яка також допомагає іншим.

Вигнанці, а також такі об'єднання, як BdV, зробили правильні висновки з історії, не озираючись постійно назад і не оплакуючи нібито добрі старі часи, а сприяючи тому, щоб наше сьогодення і майбутнє характеризувалося більшою людяністю, співчуттям і примиренням.

Саме тому для нашої країни добре, коли діти та онуки цікавляться долею вигнанців та пізніх переселенців. Багато хто шукає коріння своїх родин, розшифровують їхню історію і подорожують місцями свого походження. Візити колишніх вигнанців або їхніх родичів вже давно стали частиною повсякденного життя в Польщі чи Чехії і дуже вітаються там. У деяких випадках з цього розвинулися тісні контакти або проєкти допомоги та підтримки. Це теж є частиною примирення в Європі.

Саме про це йдеться у новаторській Хартії вигнанців 1950 року:

"Ми будемо всіма силами підтримувати всі зусилля, спрямовані на створення об'єднаної Європи, в якій народи зможуть жити без страху і примусу".

І це те, що означає ваша робота з примирення в Європі сьогодні і в майбутньому.

Ось чому я хотів би висловити свою підтримку Союзу вигнанців та його роботі з примирення. Це включає в себе збереження культури та історії німців з колишніх місць поселення у Східній Європі.

Сьогодні ми маємо музеї, бібліотеки та наукові установи, які досліджують і представляють цю культурну спадщину - також завдяки тісній співпраці між Союзом та землями. Центр документації Фонду "Втеча, вигнання, примирення", який було відкрито у 2021 році, показує, який великий інтерес до цієї теми існує, до речі, і на міжнародному рівні.

Нарешті, в листопаді минулого року ми заповнили прогалину, яку багато пізніх переселенців вважали великою несправедливістю. У випадках, коли передбачена законом пенсія дуже низька через історію втечі, ми допомагаємо з новим фондом. Ви вже говорили про те, що він, звичайно, як і всі фонди, не є достатнім. Ми також сподіваємося, що якомога більше німецьких земель вирішать приєднатися до цього фонду. Така можливість існує.

Але це знак того, що ми точно знаємо, наскільки складно, коли ти не прожив тут, у Федеративній Республіці, все своє життя і не зміг зробити свій власний внесок у свою майбутню пенсію. Це також має бути відображено тут.

Війни 20-го століття залишили глибокі сліди в житті мільйонів громадян, які все ще можна побачити через багато десятиліть. У цьому немає жодних сумнівів.

Іріс Вольфф, письменниця з Банату, яка приїхала до Німеччини з родиною ще дитиною, одного разу так описала наслідки у своєму житті:

"Через втрату моєї першої батьківщини мені вдається скрізь швидко бути вдома, але я також не відчуваю себе приналежною. Це було нелегко, особливо в дитинстві.

Однак зараз я бачу свободу і можливості, які випливають з цього досвіду. Я б ніколи не написала книгу, якби не ця подвійна вкоріненість".

Перша і друга батьківщина, подвійна вкоріненість - я думаю, що багато хто з тих, хто сьогодні змушений тікати від війни Росії, можуть зрозуміти, про що тут говорить Іріс Вольфф. Водночас вони стають ключовими свідками того, що імперіалізм Путіна є помилкою, що його ідея про великоросійську ідентичність і максимально уніфіковане суспільство не належить до 21-го століття.

І тому я можу сказати: так, війна в Україні також залишить глибокі сліди в Європі і ще довго буде займати і змінювати нас, але не в сенсі Путіна, а в сенсі Європи, яка об'єднана свободою, яка сприймає свої культурні відмінності як збагачення - Європа, яка стоїть ближче один до одного, ніж будь-коли раніше.

Щиро дякую!