Німці в Україні
Новини
Відеожурнал
Заходи
Інформаційна робота
Семінари BiZ
Творчі колективи
Фандрайзинг
Етнокультурна робота
Мовна робота
Молодіжна робота
Підтримка авангарду
Соціальна робота
Самоорганізація
Міжнародне партнерство
Економіка
Реабілітація
Моніторинг
Моніторинг процесу
Відеопроект „Wir kochen deutsch“
Фільми
Мобільні застосунки
Протягом перших трьох місяців війни Радою німців України у тісній співпраці з Робочою групою німецьких національних меншин AGDM була надана допомога понад 200 сім'ям етнічних німців, які були змушені залишити територію України та намагалися набути статус пізнього переселенця в Німеччині на підставі виняткового права. На цьому шляху їм надавалася посильна допомога з боку німецьких громад країн східної Європи та координаційним бюро AGDM.
Мій шлях
Для кожного з етнічних німців у житті постає вибір: залишатися в Україні (знайомій, любимій і до певного часу безпечній) чи починати все з чистого листа в Німеччині.
Моїм великим поштовхом до збору і оформлення документів за програмою пізніх переселенців стала втрата чоловіка 3 роки тому. Треба було шукати нові сенси і інші життєві шляхи. І я їх шукала. Внутрішнє відчуття руки, яка веде по цьому шляху, не покидало весь час. У архівах збереглися саме ті документи, які були потрібні. Ні більше, ні менше.
Суттєвою, перш за все емоційно, виявилася в цей час підтримка Черкаського центру німецької культури “Відерштраль”, представники якого входять також до складу Ради німців України. Найяскравіша характеристика цієї спільноти – доброзичливість. Ми і зараз на щоденному зв’язку, і зараз залишаємося патріотами України німецької національності.
Коли почалося російське вторгнення в Україну, перед кожним постало це питання: що робити? У моєму випадку було швидке і нелегке рішення: їхати. За ніч ми з сином спакували своє життя в валізу і рюкзачок. Із таким розрахунком, що валізу, можливо, доведеться покинути серед дороги. Але рюкзачок – ніколи!
Переїзд був таким, як у військовий час: сидячи, стоячи, із відмінами рейсів, шахраями, сиренами, ночівлями “як вийде” і повною невизначеністю: що робити далі?
Точно знали лише одне: у перші дні війни Федеральним урядом Німеччини з питань переселенців і національних меншин було прийнято рішення про те, що пізні переселенці з України, які відповідають ряду вимог, можуть не очікувати спеціального запрошення, а їхати напряму у Фрідланд.
Обробка документів, двотижневий карантин, співбесіди, підтвердження знання мови – все це було. Але було і просто неймовірне: німецька бюрократична машина реагувала швидко, навіть дуже швидко. І нам із сином схвалили рішення про переїзд!
Розподіл на місце проживання теж пройшов на диво швидко: консультантка запропонувала Берлін, і я зразу ж погодилася. На її думку, це місто мало б нам підійти. І воно таки підійшло! Найперше своєю демократичністю і визнанням різноманітності в усіх її проявах.
Як описати свій сьогоднішній стан? Якщо коротко, то одним словом: нелегко. Якщо детальніше – то вже більш-менш розумію схему метрополітену, знаю назви і місця знаходження організацій, пройшов перший шок від запитань і відповідей німецькою, вже трохи рідше прокидаюся серед ночі з думкою: “Боже, де я?” і все так же болить душа за Україну.
Що допомагає? Насамперед люди. Представники німецької неурядової організації AGDM, які в партнерстві з Радою німців України інформаційно супроводжували на всіх етапах переїзду і були на зв’язку 24/7. Перш за все, заспокоювали, знімали купу моїх опасінь щодо того, чи повністю відповідають документи необхідним вимогам програми для пізніх переселенців. Додатково надавали дуже розгорнуту інформацію про статус пізніх переселенців і можливості, які він надає. Представники AGDM допомагали з логістичними питаннями при проїзді територією Польщі та Німеччини і навіть під’їхали до потягу, яким прибуло декілька німецьких сімей з України, допомогли з придбанням та інсталяцією німецької картки мобільного зв’язку. Неймовірним везінням після важкого переїзду була і ночівля в Варшаві, організована для нас стараннями етнічних німців, які проживають у Польщі. Однозначно, що без цієї допомоги шок на кожному з етапів переїзду був би в рази більшим. Співпраця нашої сім’ї з AGDM продовжується, і зараз вони запрошують через групу в Фейсбуці на культурні заходи, уже в Берліні.
Важливими колами моєї підтримки на цьому етапі стали персонал і сусіди по хайму, в якому зараз мешкаємо. А ще – волонтерська команда одного з центрів допомоги українцям на вокзалі, де я допомагаю кожні вихідні. Але особливо – мої батьки, які залишаються в Україні і кожного дня мені говорять: “Ти молодець. Ми віримо в тебе.”.
Інна Ченбай
ФОТО: Сім'я Ченбай на шляху до Фрідланду у супроводі волонтерів AGDM
8 червня 2022
Автор: Büro des RDU
